Газета розпочинає серію публікацій відомого краєзнавця, науковця, архієпископа Івано-Франківського і Галицького Іоасафа.
Владика не претендує на думку в останній інстанції, однак вважає за необхідне висловити свою точку зору на процеси, що відбувалися в історичні часи творення Української державності і християнства зокрема.
Беручись до написання цього короткого нарису, я, перш за все, маю намір викласти правдиву історію розвитку нашого краю, не принижуючи чиїхось релігійних чи національних почуттів. Через погляд у минуле, я закликаю українців XXI cт. пізнавати свій родовід, вивчати, як жили наші прадіди, як формувалася наша нація, наша віра, наша мова, культура, традиції; і не тільки знати, а й передавати своїм дітям та внукам, щоби вони не росли як безбатченки без роду і племені, бо інакше уподібнимося до дерева, в якого через відсутність вологи висохло коріння, і дерево всохло. Так буде із нами, якщо ми втратимо той дух, який нас напоює - віру, зв'язок з своїми предками і своєю землею. На двадцятому році своєї незалежності Україна переживає не найкращі часи. Політичні партії, які приходять до влади, на свій розсуд і своє уподобання кожний раз переписують українську історію, не задумуючись над тим, якої непоправної шкоди вони наносять. Історія минувшини може нам подобатися чи ні, але ми не маємо права її підробляти на свій лад, або на догоду тих чи інших політичних сил чи релігійних уподобань. Історію свого краю, народу ми зобов'язані подавати такою, якою вона була, бо все інше від лукавого. Розпад Київської Руси на окремі князівства, що був узаконений Любецьким з'їздом князів 1097 року, поклав початок формування історичних українських земель. У відомих стародавніх літописах вперше згадується найменування Україна, також під назвою Украйна, Украина. Київський літописець 1187 року за Іпатіївським списком, в оповіданні про князя Ростислава Берладника говорить, що він "еха и Смоленська в борзе и приехавшю же емоу ко Оукраине Галичькой." У літописі Галицько-Волинському 1213 року є запис: "Данилу же вовратившоуся к домови, и еха с братом й прия Берестий, и Угровеск и Верещин, Столне, Ко-мов у всю Оукраиноу," себто всю забужанську Україну. На Синоді Константинопольського Патріархату 1303 року щодо утворення Галицької митрополії було ухвалено Галицько-Волинське князівство називати "Мала Русь", тобто "Русь стара, основна". Поштовхом до написання цього короткого нарису з історії Галичини стали однобічні погляди деяких істориків на українську, як церковну, так і державну історію в однобічному вимірі. Я не претендую на висвітлення повної історії, а тільки на деякі аспекти, які цілком авторитетно говорять про нашу історію без всіляких домислів і припущень. Історія Київської Руси надзвичайно багатогранна, тому перед тим як її писати, потрібно звертатись до її першо-витоків, перш за все до "Повісті минулих літ". Деякі з католицьких богословів пишуть, що Київська Русь через своє географічне становище була ідеальною країною, де західна і візантійська культури і дві форми християнства не витісняючи одна одну, схрещувалися і творили синтез. Тут нам потрібно зупинитись і більш допитливо поглянути, чи дійсно український народ і Українська Православна Церква прагнули до так званого синтезу Сходу і Заходу, чи дійсно наш народ приймав моральні і духовні цінності як західноєвропейське християнське надбання. Оглядаючись на історичні факти, ми повинні зрозуміти, що Річ Посполита і Католицька Церква не бажали і не бажають сьогодні якогось міфічного синтезу, ціль польської держави і Католицької церкви була і є одна, окатоличити і ополячити українців, і цього можуть не розуміти хіба що духовні сліпці. В 954 році княгиня Ольга, перебуваючи в Константинополі (Царгороді) прийняла святе православне Хрещення, яке поширювала в Київській державі, відкидаючи всілякі домагання римських і німецьких церковнослужителів на християнізацію Русі за західним обрядом і зразком.
У 988 році князь Володимир охрестився в Херсонесі (в Криму), прийнявши православну віру з Візантії.
У багатьох католицьких часописах говориться, що Володимир Великий прийняв католицьку віру, і що Русь від самого початку признавала над собою владу папи. Таке бажання видати бажане за дійсне є і в папській енцикліці, виданій в Римі 1946 року до 350-ліття унії, де говориться:
"Князь Володимир хоча взяв від Східної Церкви літургічні обряди, стояв до кінця в єдності Католицької Церкви", (стор. 5).
У Катехизисі Шпірага ("Католицький народний катехизм", Жовква, 1913) зазначено:
"Русь прийняла з Царгорода Святу віру тоді, коли Царгород був злучений з католицькою Церквою. Прадідовою, отже, на Руси є Віра Католицької церкви" (т. 1, cm. 288).
Літописець Київської Руси-України вказує на холодне ставлення Володимира Великого до Риму, він вважав Римську Церкву цілком чужою. В часі хрещення князя Володимира, Вселенська Церква вже була розділена. Розкол постав на ґрунті віри, на ґрунті самого розуміння Церкви. Соборність Церкви Схід розумів як гармонійне єднання в одній вселенській Церкві всіх її частин у дусі любові. Захід єдність і вселенськість Церкви бачив в авторитарній церковній імперії з центром у Римі і в абсолютній владі папи. Римський ідеал Церкви, видима єдність з видимим самодержавним головою. Ще одним підтвердженням того, що Римська Церква була українцям чужою, є полемічний твір проти латинян, автором якого літописець вважає першого митрополита Київської Руси - Леона. (Історія України, Грушевський. (том 1, cт. 461). Про відсутність будь-якого синтезу між нашими Церквами є "Заповіт преп. Феодосія Києво-Печерського," основоположника українського чернецтва, написаний Київському князю Ізяславу, де сказано: "Віру латинську (католицьку) не приймайте, звичаїв їх не придержуйтесь, від причастя їх втікайте... Якщо хто спасе свою душу, то тільки живучи в Православній Вірі, тому що немає іншої Віри, кращої ніж наша чиста і свята Віра Православна."
Доказом несприйняття католицької віри є бунт киян у 1068 році проти засилля князем Ізяславом київської землі поляками і латинським духовенством, що призвело до вигнання князя Ізяслава із Києва. Коли Володимир вводив християнство в Київській Русі, Рим знаходився в цей час у страшному моральному і духовному занепаді.
В "Історії Церкви Христової" Милнера (1835 р.) читаємо про 10-те століття: "Славний літописець Римської Церкви (Бароній), якого прихильність до римського престолу відома, каже, що це був вік залізний, позбавлений всякого добра, вік олов’яний, повний всякої погані, вік темний. Виглядає, що Христос тоді був у глибокім сні, коли човен (Римську Церкву) заливали хвилі, а гірше те, що і всі учні спали; і не було його кому розбудити."
В "Історії Християнської Церкви" Івана Фл.Горста, Нью-Йорк, 1897, том 1, читаємо:
"Не можемо входити в подробиці темної історії від папи Івана VIII (872 р.) до Гільдебранда (1073 p.). Це ніч папства".
Прийнявши офіційно в X cт. хрещення, Київська Русь духовно міцніла, законодавство засноване на державно-правових засадах Візантії було на цей час найпередовішим у Європі.
Бельгійський історик Жак Пірен писав: "Київська держава була у десятім віці самим дійовим та цивілізованим центром континенту".
Небувалий розквіт Київської Руси збігся на час офіційного відділення Риму від Православних Східних Церков 1054 року.
Історія українського народу та його. культура тісно пов'язані із Візантійською культурою і Східною Православною Церквою. Візантійський вплив на українську культуру, живопис був величезний, довговіковий, який і сьогодні помічається на кожному кроці. І коли Великому Князю Київському Володимиру довелося остаточно вирішувати справу нової Віри, він пішов за тим, що в Київській Руси-Україні давно вже було, за найкращою Вірою в світі, за Візантійським Православієм. Зробив би він інакше, мав би бунт у Києві. Увесь церковний побут, усі церковні богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, усе це було принесено з Візантії і міцно було сприйняте на Русі. Не тільки Віра Православна, але і наука, література, історія, мистецтво, музика і інше переносилося з Візантії на Україну, не вбиваючи в той же час свого українського, національного.
Галицька Русь
У своєму короткому нарисі з історії Галицько-Волинського князівства я, перш за все, звертаюся до першовитоків, які говорять: "І коли після готської війни (IV ст. після Р.Х.) обвалилась Русколань, ми її залишили і прийшли до Києва... Тоді одна частина пішла до Голуні і там залишилась, а друга дійшла до града Києва. І ті руси побудували на півдні град сильний, Сурож." Град Голунь розташований на захід від Києва, знаний нам як Галич. Деякі джерела говорять про короткочасне входження західноруських земель до складу Великої Моравії часів Ростислава і Святополка. Якщо так, тоді на наших галицьких землях Святителі Мефодій і Кирило з учнями проповідували святе православіє. Тут потрібно наголосити, що якогось особливого кирило-мефодіївського обряду не було і не могло бути, вони були православними і проповідували віру православну, навчаючи слов'ян молитися на зрозумілій їм мові, в той час, коли римське духовенство нав'язувало християнство незрозуміле, богослужіння звершувалося на латинській мові, тому воно в нас не прижилось і прижитися не могло. Місія Мефодія і Кирила завершилася повним розгромом православної єпархії католицьким духовенством, багатьох православних священиків було вбито, Мефодія посадили в темницю, Наум і ті, які залишилися живими, повернулися в Болгарію, де продовжили свою місію. У VI-VIІ століттях на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи. На початку VIІ століття згадуються дуліби, а наприкінці того ж століття - бужани, черв'яни, уличі і білі хорвати, землі яких включали по 200-300 поселень. Раніше середини IX ст. існувало об'єднання волинян, якому підлягали інші племена. Центрами таких племінних об'єднань були укріплені "гради". В кінці ІХ - на початку- X ст. галицькі землі були приєднані Олегом та Ігорем до Київської Руси. Відомо, що хорвати і дуліби виступали союзниками русинів у поході Олега на Візантію 907 року. В середині X ст. з послабленням великокиївської влади було створене окреме князівство, відоме в історії під назвою "Велика Біла Хорватія". На початку 960-х років землі Галичини і Волині були знову приєднані до Київської держави Святославом І Завойовником, але після його смерті у 972 році були захоплені сусідньою Польщею. У 981 році його син, князь Володимир Великий повернув собі Галичину і Волинь, включно з Перемишлем і Червеном. У 992-993 pp. в результаті русько-хорватської війни, він підкорив хорватів і остаточно приєднав Підкарпаття до Київської Руси. Галицькі, землі ввійшли до складу Волинської волості.
У 988 році київський князь Володимир Святославович приймає православну християнську віру. Після смерті князя Володимира Великого (1015 р.) у 1018 році польський король Болеслав Хоробрий скористався міжусобицями руських князів і захопив Червенські міста, Перемишль і міста західної Волині. Вони перебували під чужоземним пануванням 12 років, поки Ярослав Мудрий не повернув їх у походах 1030-1031 років. У наступні роки з Польщею був укладений мир, який залишав за Руссю Червен і Перемишль. На середину XI ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Серед них провідне місце посідала Волинь - багатолюдна земля з розвинутими містами і торговий шлях на захід. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходилися княжий престол і єпископська кафедра.
Після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) на окраїнах Київської Руси помітні ознаки політичної роздробленості. Зміцнілі місцеві правителі прагнули унезалежнити себе від великих київських князів. Однією з перших стала Галичина. На противагу швидкому перетворенню Галичини в удільне князівство стратегічно важлива для Києва Волинь перебувала в залежності від нього до 1160-х років. її виділення в окреме князівство розпочав київський князь Ізяслав Мстиславич, внук Володимира Мономаха. Його син Мстислав Ізяславич зумів забезпечити Волинь своїй родині, і відтоді Волинська земля розвивалась як незалежне князівство. Ставши у 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів на великокнязівський престол, посадивши в Києві спочатку свого дядька, смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став князем. Дещо інакше пізніше діяв його син Роман Мстиславич (1170-1205). Він спирався не на високородних бояр, а на міщан і служилих дворян, за допомогою яких розправився з супротивниками централізованої влади, створивши на Волині сильне державне утворення. Завдяки цьому він став претендувати на приєднання до свого князівства ослаблених міжусобною боротьбою Галицьких земель.
Починаючи з 1199 року межа між Галицьким і Волинським князівствами залишалась по галицькій стороні міста Любачів, Голі Гори, Пліснеськ, а по волинській - Белз, Бузьк, Крем'янець, Збараж і Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства. Київські монархи старались утримувати ці стратегічні території під своїм контролем, оберігаючи їх від дроблення на удільні князівства, але у 1080-х роках у землях Галичини вокняжилися Ростиславичі, князіізгої Володар і Василько, які у результаті воєн з волинськими і київськими князями наприкінці XI ст. вибороли собі незалежні князівства. Цими князівствами були Галицьке, з центром у Галичі, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді (1124 р.) на півночі, Перемишльське князівство з центром у Перемишлі на заході та Теребовльське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У 1141 році ці князівства були об'єднані Володимирком, сином Володара, в єдине удільне Галицьке князівство зі столицею в Галичі. Воно підтримувало зв'язок із київськими і суздальськими князями, а також половцями для протистояння зазіханням волинських, польських і угорських правителів. Близько 30 років княжив Володимирко Володаревич, з них 12-у Галичі. Син Володимирка, Ярослав Володимирович (Осмомисл), продовжив політику батька на зміцнення Галицького князівства (1153-1187 рр.), яке поставило під свій контроль землі сучасної Молдови і Придунав'я. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називаються Поділлям. Князь Ярослав Осмомисл на Крилоському городищі будує фортецю, а в його центральній частині - Успенський Собор, який для галицьких православних єпископів став кафедральним.
Після смерті Ярослава у 1187 році бояри не захотіли приймати його синів князями, тому "зчинився великий заколот в Галицькій землі", у результаті якого вона була окупована угорськими військами Бели III. Зайнявши Галич, король Бела III посадив на престол свого сина Андрія II, присвоївши йому титул короля Галичини. В місті зразу після окупації з боку римо-католицького духовенства і влади почались утиски православного духовенства, в православних церквах угорці ставили коней і "багато інших насильств над ними чинили". Проте за допомогою німецького імператора Фрідріха Барбароси і Польщі Галич у 1189 році був повернутий останньому князю з гілки Рос-тиславичів - Володимиру Ярославичу.
Утворення Галицько-Волинського князівства
Об'єднання Галичини і Волині вперше здійснив волинський князь Роман Мстисла-вич - син Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям у Галичі, він зайняв його у 1188 році, але не зумів утримати його під натиском угорців, які також вторглися до Галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році, після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів, династія яких правила галицькими землями 114 років (1084-1198 рр.), з них 57 років - у Галичі. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, яка чинила опір його спробам централізувати управління.
Незважаючи на піднесення Галицької Руси, життя диктувало необхідність об'єднання її з Волинню. В 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович, спираючись на підтримку дружинників, частини середніх і дрібних бояр та міщан, незадоволених могутністю великих бояр, зайняв Галич. Утворилося єдине Галицько-Волинське князівство. У внутрішній політиці Роман Мстиславович зосередив увагу на зміцненні княжої влади й ослабленні бояр, багатьох із яких він відправив у заслання чи стратив. Проте найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. У 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля і в 1204 р. здобуває Київ. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, руські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.
У 1204 році папа Римський Інокентій III направив до князя Романа посольство, яке наполегливо вмовляло князя прийняти латинську віру, обіцяючи йому королівський титул'і владу на всю Русь. Князь Роман у відповідь показав їм свого меча і сказав: "Чи такий Петрів меч у папи? Якщо він має такий, то може міста давати, але* я, поки маю цього при боці, не маю потреби інший брати". Щоб захистити руські князівства, Роман провів кілька дуже вдалих походів на половців. Водночас він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. На початку XIII ст. Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали "великим князем", "самодержцем усієї Русі". Проте реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з польським князем Лєшком. Під Завихостом 1205 року князь Роман загинув.
Галицько-Волинське князівство
Землі Галицько-Волинського князівства простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні - з Берладдю, на південному заході - з Угорським королівством, на заході - з Польським королівством, а на півночі - з Литвою, Тевтонським Орденом і Полоцьким князівством. Карпатські гори на південному заході служили природним кордоном Галицько-Во-линського князівства, відділяючи його від Угорщини.
У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв'язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, а також суходолом на 15-30 км на захід від ріки Вепр. Північна межа князівства пролягала ріками На-рев і Ясельда, на півночі Берестейської землі, але часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип'ять, Стир, по правій стороні ріки Горині. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів'ях Південного Бугу і сягала верхів'їв Пруту і Серету. Через раптову смерть Романа у Галицько-Волинському князівстві утворився вакуум влади. Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій. Волинські дрібні князі унезалежнилися, а галицькі бояри відмовилися визнавати владу малолітніх Романовичів - Данила і Василька. Удова, княгиня Анна, залишилася з двома синами, молодшому з яких, Василькові, ледве виповнилося два роки.
Одразу ж після отримання сумної звістки про смерть Романа проти його родини піднялося могутнє галицьке боярство, подолане, але не викоренене великим князем. За боярами стояли належні їм міста й села, тисячі озброєних людей. Княгиня відчула, що втрачає фунт під ногами. Волинянка за походженням була чужою у Галичі, де прожила з чоловіком трохи більше п'яти років, ні в що не втручаючись, поглинена турботами про дітей. Вона могла спертися лише на хоробру, але нечисленну дружину Романа та на купку волинських бояр, що залишилися вірними родині сюзерена. "Велика смута розпочалася в Галицькій землі", -з сумом занотував літописець. Анні з синами довелося покинути Галицько-Волинське князівство й просити притулку у володарів сусідніх держав, з якими її чоловіка зв'язували союзні взаємини. Сама вона з Васильком їде до Кракова, а Данила з кимсь із ближніх бояр Романа відіслали до Буди, де він на кілька років став другом свого ровесника Бели - сина короля Андрія.
Тим часом феодальна анархія настала на Галицько-Волинській Русі. Бояри, розбившись на декілька партій, невпинно ворогували, закликаючи на престол підхожих собі претендентів. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди - Польща й Угорщина. Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у "Слові о полку Ігоревім" новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утрималися в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич -лідер проугорського угрупування галицької знаті. То було найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно з якими князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії Рюриковичів. Після його вигнання у справи Галицько-Волинського князівства почали втручатися Угорщина й Польща, що призвело до десятиліть міжусобної боротьби.
Тим часом феодальна анархія настала на Галицько-Волинській Русі. Бояри, розбившись на декілька партій, невпинно ворогували, закликаючи на престол підхожих собі претендентів. Під приводом захисту синів покійного Романа у справи князівства втрутилися сусіди - Польща й Угорщина. Першими розпочали боротьбу за владу у Галицькому князівстві Володимир, Святослав та Роман Ігоровичі, сини оспіваного у "Слові о полку Ігоревім" новгород-сіверського князя Ігоря Святославича. Вони утрималися в Галичині з 1206 по 1212 роки, однак через конфлікт з боярською верхівкою зазнали поразки. В результаті цього у 1213 році княжий престол у Галичі узурпував боярин Володислав Кормильчич -лідер проугорського угрупування галицької знаті. То було найбрутальнішим порушенням норм феодального права Давньої Русі, згідно з якими князем міг стати лише той, хто ним народився, тобто член династії Рюриковичів. Після його вигнання у справи Галицько-Волинського князівства почали втручатися Угорщина й Польща, що призвело до десятиліть міжусобної боротьби.
У 1214 році угорський король Андрій II захопив Галицьку Русь, оголосивши свого п'ятирічного сина Коломана королем Галичини. Перебуваючи у волинській глушині, в маленьких містах Тихомлі й Перемишлі, Романовичі, за словами галицького літописця, "стали княжити там із своєю матір'ю, на місто Володимир поглядаючи". Зовсім юний, але розумний, розважливий, сміливий і наполегливий Данило з кожним роком наганяв страху на галицьке боярство, яке у 1219 році запросило на князювання уславленого полководця Мстислава Мстиславича на прізвисько Удалий, тобто удачливий. Мстислав дійсно був непереможним полководцем і за три роки до того виграв знамениту Липецьку битву у володимиро-суздальських князів – найсильніших на тогочасній Русі. Мстислав княжив до того в Новгороді Великому, але так само, як і всі інші князі, непевно почувався на престолі, бо новгородські бояри щомиті могли вигнати його. Тому і пристав на пропозицію перебратися до Галича, не відаючи, що змінює одне лихо на інше, набагато більше.
За допомогою половців Мстислав Удалий розбив угорські, війська у битві під Галичем 1221 року і, визволивши Галицьке князівство, став у ньому княжити. Дуже швидко він потрапляє у повну залежність від галицьких великих бояр, які крутили ним на власний розсуд. Всього того Данило тоді не знав, але добре усвідомлював, що час його ще не настав, що не склалися політичні умови для рішучого наступу на Галич, і він прийняв вокняження Мстислава в Галичі зовні спокійно. Більше того, вирішив укласти союз із новим князем і одружився з його дочкою Анною. Задля зміцнення свого становища Мстислав уклав союз з молодими Романовичами, але під впливом проугорської партії галицьких бояр був змушений покинути князівство у 1228 році.
Молоді княжичі Данило і Василько після тяжкої боротьби у 1215 році спромоглися повернути собі Володимир, а у 1219 році здійснити перший успішний похід проти Польщі, Не встиг огледітися Данило, як юність минула. Змалку він виявляв неабияку, розсудливість і почуття обов'язку щодо державних справ і долі Русі. В 1219 р. Данилові виповнилося 18 років, але бояри і дружина сприймали мого як досвідченого мужа, про що не раз свідчить галицький літописець. Та й сам князь розумів, що він і лише він є опорою дому Романовичів, єдиним, хто може відновити втрачену єдність великого Гаги цько-Волинського князівства. Не розраховуючи на підтримку тестя, Данило починає прибирати до рук волинську отчину Романа, не замахуючись поки що на галицьку. Він пориває стосунки з польським князем Лєшком, переконавшись, що той не збирається виконувати зобов’язань перед Романовичами. Як з гордістю повідомляє галицький книжник, «Данило поїхав разом з братом і захопив Берестя, Угровськ, Верещин, Стовп'я, Комів і всі окраїни Волині з боку Польщі", тобто відвоював Берестейську та Забузьку землі. Розлючений Лєшко спробував силою зброї повернути втрачене, але волинські полки під проводом молодого князя завдали полякам поразки і гналися за ними до кордону.
Вивівши з гри польського князя, Данило повернув до складу Волині удільне князівство спільника Лєшка, белзького князя Олександра. Та раптом тесть Мстислав, що не схотів допомагати Романові проти Лєшка, підбурений боярами, втрутився і звелів віддати Белз із землею зрадливому Олександрові, стосунки між тестем і зятем стали напруженими. Трохи зблизила їх знаменита битва на Калці. За 16 років до вторгнення у Східну Європу монголо-татари послали на схід 30-тисячне військо на чолі з досвідченими воєначальниками Чингізхана Субудаєм і Джебе, яке у причорноморських степах ударило на половців. Зазнавши тяжких втрат, половецькі хани, очолювані Котяном, тестем Мстислава Удалого, попросили допомоги в руських князів.
Наприкінці травня 1223 р. русько-половецька рать зустрілася з монголо-татарською кіннотою на річці Калці. Наближалася генеральна битва, аж коли почалася суперечка поміж руськими князями. Мстислав Удалий, котрий мав заслужену репутацію першого воїна на Русі, без погодження з іншими князями й спираючись на власні сили й дружину Данила, напав на монголів. Легкоозброєні кіннотники Субудая й Джебе не витримали потужного удару важкої рицарської кінноти Мстислава й почали відступати. Щоб виправити становище, монгольські воєначальники контратакували половців, і ті побігли. Перелякана половецька орда, втікаючи, налетіла на табір, де знаходилися київський, чернігівський, смоленський та інші князі, й зім'яла його. Це призвело до паніки в руському стані. Битва на Калці завдала прикрої поразки Русі.
Молодий князь виніс із неї повчальні уроки. Він уперше зіткнувся зі страшним ворогом, який незабаром встановить на Русі на понад двісті років тяжке іго, й переконався, що його можна здолати, лише напруживши сили всіх руських князівств і земель. До смерті Мстислава Удалого Данило не претендував на галицький княжий стіл. Того вимагали обов'язки честі, поваги до старшого, до тестя. Мстислав не був вартий тієї шани й уваги, які виявляв до нього зять. Він був не лише слабким правителем, а й підступною, нещирою людиною. Врешті-решт, намовлений боярами, князь добровільно зрікся Галича на користь угорського королевича Андрія, а сам подався до невеликого міста Торчеська, що стояло на південному рубежі Київської землі, де й помер 1228 року.
Галицько-Волинськє князівство в період правління князя Данила
У 1227 році Романовичі повністю звільнилися з-під польського протекторату через смерть Лєшка і Білого, розбили удільних волинських князів, а у 1230 році об'єднали у своїх руках Волинь. Таким чином Данило і Василько повернули половину земель, які належали їхньому батькові. Продовжуючи збирати волинську вотчину, Данило готується до вирішального наступу на Галич. З цією метою він створює небачене раніше на Русі військо, регулярну професійну піхоту, яку літописець називає "пешцами". Наступні вісім років вони вели війну за свою другу "вотчину" - Галичину, яка була окупована угорцями. Після тривалої боротьби з угорцями і чернігівським князем Михайлом, який деякий час тримав стіл у Галичі, Данило у 1238 р. оволодів Галичем, припинив міжусобиці, вигнав іноземців і їх латинських ксьондзів та поновив єдність Галицько-Волинського православного князівства. Узявши собі Галичину, він віддав братові Василькові Волинь, але князівства продовжували існувати як одне ціле під зверхністю старшого і діяльнішого князя Данила.
У цей час на заході Руси виникла нова загроза. В 1237 р. об'єднаний Тевтонський католицький орден стає загрозою для народів Балтії і Русі. Німецькі лицарі починають нападати на руські землі. У 1237 р. хрестоносці захопили Дорогочин і намагалися перетворити його на опорний пункт для подальшого просування на Галицько-Волинську землю. У 1238 році Данило Романович повернув північно-західні землі Берестейщини і зайняв місто Дорогочин на півночі, яке перебувало у володінні добжинських хрестоносців, а у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства разом із столицею Руси - Києвом. Там поставив воєводою свого тисяцького Дмитра, який очолював оборону міста від орд хана Батия у 1240. Тоді помер його багаторічний союзник, київський князь Володимир Рюрикович, і престол захопив ворог Данила, смоленський князь Ростислав. Галицько-волинський володар вигнав його з Києва і поставив намісника, боярина Дмитра, наказавши обороняти град від "іноплеменних язичників, безбожних татар". Дмитро з честю виконав наказ свого князя й бився до останнього. Вражений його мужністю, Батий відпустив тяжкопораненого Дмитра з полону. Данило укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, названий так на честь його сина Лева.
У зв'язку із занепадом Києва на захід тікали вірмени та євреї. Данило із селян створив військо - важку озброєну піхоту замість боярських дружин. Стосовно Польщі Данило продовжував традиційну політику галицьких князів, підтримував слабких і віддалених мазовецьких князів проти сильніших - краківських. Угорський король відмовився від домагань на Галич і навіть поріднився з Данилом, видавши дочку за його сина Лева. Інший син Данила, Роман, був одружений з сестрою австрійського герцога; цей шлюб подав мотив Роману, після припинення чоловічої лінії австрійських герцогів, претендувати на їх володіння.
З приходом монголів позиції галицько-волинських князів похитнулися, у 1240 році монголо-татарські полчища взяли Київ, а у 1241 році вторглися до Галицько-Волинського князівства, де сплюндрували безліч міст, включно зі стольними градами Галичем і Володимиром, а потім вдерлися на територію Угорщини. Були захоплені Галич, Володимир і більшість міст князівства. Данило тоді перебував у Польщі, марно намагаючись розбудити бойовий дух у серцях князів і рицарів. Повернувся він додому після того, як полки Батия пішли до Угорщини. На рідній землі князя зустріли смерть, руїни й згарища. Як пише галицький книжник, "Данило з братом прийшли до Берестя й не змогли вийти в поле через сморід від безлічі вбитих. Жодної живої людини не залишилося у Володимирі, церква святої Богородиці була заповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл", становище було вкрай тяжким. Батиїв погром підірвав могутність князівств, послабив у них центральну владу. Знову повстали проти Данила бояри, і не лише галицькі, а й частина волинських. Як з обуренням розповідає літописець, Данило повернувся у свою землю й прийшов до міста Дорогичина й хотів увійти до града, та його не впустили, сказавши: "Не увійдеш ти до міста". Почувши це, він мовив: "Це був наш град і батьків наших, а ви не дозволяєте мені увійти до нього". І пішов він геть. Пізніше, відновивши свою владу в Дорогичині, Данило сказав: "Це моє місто, давним-давно я взяв його у бою". Данило тоді пригадав блискавичну воєнну кампанію, яку провів навесні 1238 р. проти рицарів-хрестоносців з так званого Добжиньського ордену, що незадовго перед тим захопили волинське місто Дорогичин. З іноземних джерел відомо, що тоді Данило штурмом здобув Дорогичин, який хрестоносці встигли фортисрікувати, захопив у полон рицарів та їхнього проводиря Бруно.
Якщо на Волині Данило зумів швидковідновити свою владу, то інакше сталося у Галицькій землі. Бояри за традицією вирішили протиставити законному князеві іншого претендента. Для цього вони запросили на престол чернігівського княжича Ростислава, котрий, зрозуміла річ, не мав коренів у Галичині й неминуче перетворювався на ляльку в боярських руках. Так воно й сталося. Однак Данило з Васильком зібрали велике військо, головну ударну силу якого становили "пєшци". Слабкістю князівства скористалися західні сусіди, які спробували захопити Галич. У відповідь Романовичі захопили у 1244 році польський Люблін, а у 1245 році під Ярославом полки Романовичів вщент розгромили сили Ростислава Михайловича, угорських і польських князів.
Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила і Василька, які в своїй політиці спиралися на незадово-лених діями бояр служилих бояр та торговий і ремісницький люд. Влада Романовичів знову поширилася на віддалені землі. Галицько-Волинська держава знову відродилася в старих кордонах. Галицька земля була досить густо заселена, в першій половині ХІИ століття в літописі згадується до 60 галицьких і волинських міст. З XII ст. Галицьку кафедру посідали єпископи Алексій (1141), Косма (1157-1165), Іона, Геронтій. Сфрем, Іоан, Антоній, Артемій (1235-1241). Мелетій, Афанасій, Зосима, Нифоні, Ігнатій, Дорофей, Йосиф, Григорій, митрополити Нифонт (1303-1305), Петро (1305-1308), з 1308 по 1326 роки - митрополит Київський і всієї Руси Гавриїл (1326-1331), митрополити Феодор (1331-1347), Антоній (1371-1391), архієпископ Михаїл (1393-1397), єпископ Іоан (1397-1404). У XIII ст. при князі Данилі Романовичу князівство досягає своєї могутності. В його столиці Холмі турботами князя була встановлена православна єпископська-кафедра.
У тому ж столітті було відкрито єпископську православну кафедру в Перемишлі. На противагу укріпленню Галицької держави латинський Захід виступає натхненником і організатором хрестових походів на землі слов'ян. Тевтонський орден постійно нападає на північно-західні землі Руси, а папа Григорій IX заохочує датського архієпископа до організації цих так званих хрестових походів. У 1246 році папа закликає норвезького короля замість хрестового походу до Святої Землі йти війною на Русь і знищити віру схизматиків, віру православну, і приєднати русичів до католицизму.
Посиленням позицій Галицько-Волинської держави були невдоволені як-західні монархи, так і у Золотій Орді, яка поставила вимогу передати їй Галичину. Князь Данило кілька років не визнавав влади хана, однак, не маючи сил протистояти монголам, він, на вимогу Батия, у 1246 р. змушений був визнати себе васалом хана і прибути в його столицю Сарай. Забезпечивши шляхом переговорів з Батиєм під час поїздки 1245-1246 рр. до столиці Орди Сараю свою землю від татарських намісників і сплати постійної данини, Данило Романович зосереджується на зміцненні рубежів князівства, будівництві фортець нового типу, які б стояли на пагорбах і мали кам'яні стіни. Такі фортеці монголо-татари штурмувати не вміли. Князь шукає союзників на Русі та за її межами. Для цього він шукав собі союзників у Західній Європі, уклав угоду з Угорщиною, скріплену шлюбом його сина Лева з дочкою короля Констанцією.
Потрапивши у залежність від монголів, князь спрямував свій зовнішньополітичний курс на утворення антиординської коаліції держав. З цією метою він уклав союзи із Польщею, Угорщиною, Мазовією і Тевтонським Орденом, а також захопив ятвязькі землі. Однак європейські країни не володіли силами, що були здатні протистояти Золотій Орді, а їхні вояки не мали достатньої мотивації і бажання для походу у південноруські степи, на противагу біблейським землям Палестини. Разом з тим, він уклав союз проти Орди зі своїм зятем - князем Володимиро-Суздальським. Але після розгрому 1252 р. ВолодимироСуздальського князя Андрія Ярославича ординцями Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч із Золотою Ордою.
У 1246 році до князів Данила і Василька від папи Римського прийшло шість послань, обіцяючи їм в разі об'єднання з Римом всебічну військову допомогу в боротьбі з татарами і королівську корону. Зрозумівши, що військової допомоги із Заходу не буде, а Римський папа виношує плани окатоличення русичів, у 1248 році князь Данило відмовився прийняти корону. Він укладає угоду з молодшим братом Олександра Невського Андрієм - тодішнім великим Володимиро-Суздальським князем. Однак ординські правителі, що пильно стежили за найменшими проявами визвольних змагань, 1252 р. послали проти Андрія так звану Неврюєву рать і вивели Андрія з гри. Втративши великокнязівський стіл, він змушений був втікати до Швеції. А старший його брат Олександр, який став відтоді великим князем, так і не наважився виступити проти монголо-татар. Втративши єдиного сильного союзника на Русі, Данило Романович був змушений піти на переговори з папою Інокентієм IV, який запропонував йому прийняти королівську корону, сподіваючись, що цим він поставить в залежність від римського первосвященика Галицько-Волинського князя.
Щоб заохотити Данила, Інокентій IV у 1253 р. оголосив хрестовий похід проти татар, закликавши до участі християн Польщі, Чехії, Померанії та інших країн. То був політичний маневр, адже похід не міг відбутися з багатьох причин, і папа добре про це знав. Перелічені в папській буллі країни загрузли у війні за австрійську корону, більшість переживала політичну кризу, та й всі разом вони були надто слабосилими, щоб зважитися виступити проти монголо-татарських військ. На прохання матері і все ще сподіваючись на військову допомогу, він у невеличкому прикордонному з Польщею волинському місті Дорогичині у другій половині 1254 р., під час походу галицько-волинських ратей на ятвягів, приймає римського легата Опізо, який, на велике розчарування Данила, крім корони і великого бажання окатоличити Галицьку Русь, нічого не зміг запропонувати. Як і його батько Роман Мстиславович, він відмовився прийняти корону від лапи Римського, заявивши Опізо: "Що мені королівські вінці, військо де?" Йому була потрібна не корона, а військова допомога. Згодом князь Данило припинив усі стосунки з і Римською курією.
Міф про коронацію Данила є нічим | іншим, як намаганням нав'язати українському суспільству неправдиву думку, і що князь, зневаживши своє духовенство, бояр і весь православний люд держави, коронувався від римо-католицького прелата, знехтувавши своєю православною вірою і Церквою. Данило не міг не розуміти, до чого може призвести ця коронація і помазання на престол. Крім того, хочу запевнити всіх істориків, а перш за все псевдоісториків, у тому, що такої великої державної ваги події, як коронація, відбуваються виключно в катедральних соборах, на які запрошуються представники королівських домів різних держав. Підтвердженням цього є історія королівських домів Європи. Поспіхом, під час походу, як це нам нав'язують деякі історики, які ще не так давно на догоду комуністичній владі інтерпретували нашу з вами історію в потрібному для комуністів вигляді, а за незалежної України, одягнувши вишивані сорочки, знову перекручують історію, але вже на догоду іншим господарям. На сьогодні немає жодного документа, який би підтверджував правдивість коронації Данила. Ні він, ні його наступники ніколи не підписували документів як королі. Те, що папа звертався до князя як до короля, ні про що не говорить, це була звична форма звертання до самодержавних правителів того часу.
Попри сподівання Данила, коаліція не склалася, і він змушений був самостійно воювати проти монголів. Зокрема, польський історик XV ст. Ян Длугош у своїй "Хроніці" вказує на відмову князя Данила Романовича "від послуху Римської Церкви", - він "навіть папського легата відправив без належних почестей". Після цього папа Олександр IV 13 лютого 1257 року відправив Данилові листа, в якому дорікав за невизнання католицизму. Перша війна 1254-1255 років проти орд Куремси була переможною. У 1252 р. галичани і волиняни спільними зусиллями вигнали татарську орду хана Куремси за Дністер, звільнили землі уздовж Бугу, Случа і Тетерева, однак залучення монголами елітних військ полководця Бурундая у 1259 році змусило русичів капітулювати. В Галицько-Волинське князівство був посланий з великим військом золотоординський воєначальник Бурун-дай. Щоб послабити обороноздатність цих земель, татари зруйнували стіни і фортифікаційні споруди Львова, Кременця, Луцька, Володимира. Уцілів лише Холм. Ці події перекреслили плани Данила щодо розширення кордонів Галицько-Волинської держави та подальшого нарощування її воєнно-політичного потенціалу. У 1264 р. Данило Галицький помер і був похований у своїй новій столиці - місті Холм.
Галицько-Волинське князівство в період правління нащадків князя Данила
Після смерті (у 1264 р.) Данила і Василька (у 1269 р.) галицько-волинські землі формально залишились однією державою, але всередині ЇЇ відбувалося суперництво між Волинню, яку з 1270 р. очолював Володимир Василькович, котрий, не маючи спадкоємців, заповів свій наділ Мстиславу Теребовлянсь-кому, та Галичиною, якою правив Лев Данилович. Окремі незначні уділи мали інші сини Данила Галицького. Почавсь поступовий занепад Галицько-Волинської держави. У 1270-х роках від неї відійшли Турово-Пінська і ятвязькі землі. Порозумівшись із татарами, князь Лев разом з ними ходив на Польщу, здобувши у 1289 році Люблін, а 1299 року приєднав частину Закарпаття. Наприкінці свого правління він спромігся відновити укріплення, зруйновані його батьком Данилом за наказом Орди.
У 1301 році князь Лев Данилович заснував Галицьку православну митрополію, яка стояла на 81-му місці в диптиху митрополій Царгородського Патріархату. Галицьким митрополитом став єпископ Нифонт. Після смерті Лева його син Юрій І (1301-1308) знову став правителем єдиної Галицько-Волинської держави, бо Мстислав Теребовлянський також не залишив спадкоємця. Столицею держави Юрій І зробив Володимир-Волинський. У зовнішній політиці князь Юрій І підтримував союзи з Тевтонським орденом для стримування Литви і Орди, та союз із Мазовією, спрямований проти Кракова. За його правління вона пережила своє піднесення: швидке зростання міст і сіл, розвиток культури й торгівлі. Після смерті в 1305 році Галицького митрополита Нифонта князь Юрій Львович відправляє до патріарха Анастасія в Константинополь ігумена Петра з-під Сокаля. Митрополитом Галицьким Петро був до 1308 року, а переїхав до Києва як митрополит Київський і всієї Руси. Деякий час митрополит Петро перебував у Києві, але згодом переїхав із зруйнованого татарами Києва до Володимира на Клязмі, а ще через деякий час переніс свою резиденцію до Москви. Після смерті у 1308 році князя Юрія І Галицько-Волинське князівство перейшло до його синів Андрія Юрійовича і Лева Юрійовича, які розпочали боротьбу проти Золотої Орди. У цей час внаслідок посилення феодальних усобиць і через татарські напади єдність і могутність Галицько-Волинського князівства послабилася. Водночас на південно-західні землі починають зазіхати Польща, Литва й Угорщина.
У 20-ті роки XIV ст. у боротьбі з великим князем Литовським Гедиміном князі Андрій і Лев Юрійовичі загинули. З їхньою смертю припинила своє існування династія Романовичів. Припускають, що обидва сини Юрія загинули у бою проти ординців або були отруєні ними у 1323 році. Діти і внуки князя Данила зберігали вірність Православ'ю, але в другій чверті XIV ст. рід галицько-волинських князів по чоловічій лінії згас. Галицьким князем стає син дочки Юрія І, Марії, та Мазовецького князя Тройдена - Юрій Болеслав II, який у 1326 році передає в управління Галицьку кафедру митрополитові Гавриї-лу. Волинь потрапила у володіння Литовського князя Любарта, який був вірний Православ'ю, але з Галичиною справа йшла гірше. Князь Юрій II Болеслав був вихований матір'ю в Православ'ї, але згодом став католиком і, ставши галицьким князем, тіснив православних, насаджуючи католицизм, що призвело до масового невдоволення як населення, так і бояр, які отруїли князя, і він помер 7 квітня 1340 року.
Після його смерті спадкоємця по чоловічій лінії династії Рюриковичів не залишилося. Від Юрія II до нас дійшло декілька грамот. В одній із них вперше зустрічається термін "Мала Русь". Окрім підпису і печатки князя, на цих грамотах є підписи і печатки вельмож, поіменовані і посади цих вельмож: єпископ, дет-ко (дядько князя), суддя і воєводи - Белзький, Перемишльський, Львівський і Луцький. У грамоті князя Юрія II від 20 жовтня 1335 року до великого магістра німецького ордену Дітріха князь називає себе "Божиею милостью прирожденный князь всея Малыя Руси". Ця грамота ще раз засвідчує, що як князь Данило, так і його нащадки королями себе не вважали, і красномовно розвінчує байки про міфічну коронацію князя Данила від латинського прелата. Почався період боротьби за Галичину і Волинь, який закінчився завоюванням цих земель сусідніми державами. На Волині князем був визнаний Любарт-Дмитро, син Литовського князя Гедиміна, а у Галичині реальну владу захопили місцеві бояри на чолі з Дмитром Дядьком.
Галицька митрополія після занепаду Галицько-Волинської держави
У XIV ст. Литва, відтіснивши татар, приєднує до своїх земель Київ. Литовський князь Любарт Гедимінович у 1331 році звернувся в Константинополь з вимогою призначити на Галицьку кафедру митрополита. 1338 року її задовольнив патріарх Іоан XIV. Галицьким митрополитом патріарх призначив єпископа Феодора -галичанина, який через переслідування змушений був покинути Галич і переїхати на Волинь. У 1347 році візантійський імператор Іоан Кантакузен імперською "золотою буллою" ліквідував Галицьку митрополію, а патріарх Ісидор викреслив Галицьку митрополію зі списків митрополій, а єпархії митрополії - Перемишльську, Володимирську, Холмську, Турівську, Галицьку і Луцьку - підпорядкував Київському митрополиту Феогносту, резиденція якого була в Москві.
Після смерті у 1353 році митрополита Київського Феогноста Московський князь Симеон відправив до Константинополя єпископа Олексія. В 1354 році патріарх Філофей поставив єпископа Володимирського Олексія на митрополита Київського і всієї Руси. Князь Литовський Ольгерд відправляє до Царгорода свого ставленика єпископа Романа, якого патріарх Каліст у грудні 1354 року поставив на митрополита з титулом "митрополит Литовський", залишивши за Олексієм титул митрополита Київського і всієї Руси. Після смерті в 1361 році митрополита Романа константинопольський патріарх Каліст затвердив за митрополитом Олексієм юрисдикцію і над митрополією Литовською. У 1370 році король Польський Казимир звернувся до патріарха Константинопольського Філофея з проханням відновити Галицьку митрополію, направивши до Царгорода єпископа Антонія, якого патріарх поставив митрополитом Галицьким, передавши йому в управління Володимир-Волинську, Галицьку, Перемишльську і Холмську єпархії.
Після смерті у 1391 році митрополита Антонія єпархії були переведені в підпорядкування митрополитів київських, а в Галичі перебували намісники митрополитів, які від їхнього імені управляли єпархією. У 1372 році папа Римський Григорій XI дає розпорядження краківському єпископу на всіх руських (українських) землях усунути від управління єпархіями православних єпископів. В 1375 році патріарх Філофей призначає Кипріяна другим митрополитом Литовським (1375-1389) з правом наступництва митрополита Київського і всієї Руси. 1375 року папа Григорій XI засновує на українських землях латинську ієрархію з осідками в Галичі, Холмі, Перемишлі і Володимирі, серед яких Галицьку оголошено митрополією.
1390 рожу після смерті митрополита Пимена. Кипріян став митрополитом Київським і всієї Руси, а Литовська та Галицька митрополії увійшли до складу Київської митрополії. У вересні 1406 року митрополит Київський і всієї Руси Кипріян помер у Москві. Після смерті Кипріяна Константинопольський патріарх Матфей І призначив на Русь митрополита Фотія, який прибув до Москви в резиденцію митрополитів київських і всієї Руси. Після смерті у 1431 році митрополита Фотія великий князь Московський Василій II самостійно утвердив єпископа Іону митрополитом Київським і всієї Руси. Великий князь Литовський Вітовт у той самий нас направив до Константинополя єпископа смоленського Герасима, який став митрополитом на землях, що входили до Литовського князівства.
Після насильницької смерті митрополита Герасима від руки князя Свидригайла у липні 1435 року патріарх Йосиф II призначив 1436 року митрополитом Київським Ісидора, який 18 серпня 1438 року прибув до Феррари на унійний собор, імператор Візантії Іоан VIII Палеолог через унію з Римською церквою сподівався на відчутну воєнну допомогу папи Євгена IV і західних монархів проти натиску турків. Як свого часу князь Данило, і так і імператор Іоан VIII Палеолог такої допомоги не отримав, бо це не входило І в плани і можливості Римської курії. Після закінчення 6 липня 1439 року Флорентійського унійного собору, який розділився на прихильників і противників, митрополит Ісидор прибув на Русь, відвідуючи Галичину і Волинь. Галицько-Волинське, як і київське духовенство, не і прийняло Ісидора, позакривавши перед ним усі храми. Не прийняла його й Москва, звідки він утік 1441 року до Риму. Там 27 квітня 1463 року помер. Церкви Сходу теж категорично відмовилися приймати унію, а її творців - Нікейського митрополита Вісаріона, митрополита Ісидора, патріарха Григора Маммаса - прогнали, всі вони закінчили свій життєвий шлях у Римі.
1448 року у Москві великий князь Василій скликав Собор, на якому було проголошено автокефалію й обрано митрополитом Київським і всієї Руси єпископа Іону. Польський король Казимир визнав за митрополитом Іоною права на Київську митрополію, а після його смерті Унія 1596 року розділила українське суспільство на два ворогуючі табори. Львівська і Перемишльська єпархії унії не прийняли, і тільки через сто років, на початку XVIII ст., перейшли в унію Львівська і Перемишльська єпархії, які з середини XX ст. були відновлені як Львівсько-Тернопільська та Івано-Франківська православні єпархії. Єпископ Львівський Гедеон (Балабан) і Перемишльський єпископ Михаїл (Копистенський) у 1596 р. не підтримали унії в Бресті, беручи активну участь у православному соборі на чолі з екзархом Константинопольського патріарха протосинкелом Никифором.
4 серпня 1597 р. єпископ Гедеон отримав титул патріаршого екзарха. Впродовж десяти років Унівський монастир був неофіційною резиденцією єпископа Гедеона, який перед смертю передав монастиреві свою багату бібліотеку і заповів тут себе поховати (+10.02.1607). У Львові на той час було дев’ять православних храмів. Резиденція єпископа знаходилася біля кафедрального Свято-Юрського собору.
Хроніст львівських єпископів підтвердив свідчення Мартина Ґруневеґа, який у 1582-1602 роках жив у Львові і згадував, що за його часів Кафедральний Собор Святого Юрія "був повністю перемурований і прикрашений новими образами, що їх намалював дуже старанно український мистець Федько". Аж до середини XVIII століття зберігалася під Свято-Юрською горою печера, в якій у духовних подвигах подвизався святий князь-чернець. У 1765 році печеру засипали за наказом уніатського митрополита Лева Шептицького, щоб припинити народне шанування великого православного святого, що знаходиться під спудом. Сам стародавній Свято-Юрський храм також простояв до середини XVIII ст. і був знесений при митрополиті Леві Шептицькому і замінений на собор у стилі рококо.
На запрошення фундаторки Почаївського монастиря Анни Гойської 1597 року владика Гедеон брав участь в урочистому перенесенні Почаївської чудотворної ікони Божої Матері з дому шляхтянки до Успенської церкви.
Окупація галицьких земель Польщею
Смерть Юрія II поклала кінець незалежності Галицько-Волинського князівства. Колись могутнє, воно поступово занепало в умовах міжусобних протистоянь. У 1340 році польський король Казимир III захопив галицькі землі і розпочав війну з литовцями за волинські землі. Князь Литовський Любарт Гедимінович, який був одружений з дочкою князя Юрія II Болеслава, формально маючи право на спадщину тестя, захопив волинські землі. Збройне протистояння за галицькі землі переросло у кровопролитну війну між Литвою, з одного боку, і Польщею та Угорщиною - з другого. З перемінними успіхами війна тривала до 1387 року, поки галицькі землі остаточно не увійшли до складу Польщі.
Польська королева Ядвіга остаточно закріпила Галичину у складі Польщі на довгі століття. Населення Галичини потрапило в тяжке ярмо польського поневолення. Із введенням 1435 року польського та німецького права галичани повністю потрапили в залежність від польської шляхти 1 стали селянами-невільниками.
У 1363 році поляки відібрали у Крилосі у православних Церкву великомученика Пантелеймона і перетворили її на римо-католицький костел св. Станіслава, який став до 1414 р. катедрою для польських єпископів.
Князь Ягайло (1386-1434) вигнав православне духовенство з катедри в Перемишлі і перетворив її на костел.
Не маючи сил зносити зневаження своєї православної віри і знущання, селяни нерідко ставали на шлях боротьби за свої права. Так, у 1490-1492 роках почалося повстання під проводом селянина Мухи. Це селянське повстання було одним з найбільших в Європі наприкінці XV ст. У 1578 р. король Стефан заборонив православним українцям публічні (відкриті) похорони.
У 1583 р., на Святий Вечір польський, римо-католицький архієпископ Суліковський наказав бити і виганяти православних українців із церков Львова. Довготривалий конфлікт між Польщею і Литвою закінчився у 1392 році тим, що Галичина з Белзькою землею і Холмщиною увійшли до Польського королівства, Волинь - до Великого князівства Литовського. Галицько-Волинське князівство остаточно перестало існувати. Після приєднання галицьких і холмських земель - до польських володінь становище православних тут відчутно погіршилося.
В особливо драматичному становищі українська людність опинилася після утворення, внаслідок об'єднання Польщі з Великим князівством Литовським, Речі Посполитої та проголошення Брестської церковної унії 1596 року. Дискримінаційні заходи королівських урядовців прискорювали полонізацію і покатоличення українських княжих родів і шляхти. Люблінська унія 1569 року з возз'єднанням Польщі і Литви утворила Річ Посполиту, однак для поляків цього було замало. Вони вважали, що для закріплення своєї влади на українських землях "на вічні часи" потрібно сполонізувати українців через унію, а пізніше - через повну латинізацію. Польська окупаційна влада зачиняла православні церкви, урядовці не давали змоги приймати святе причастя, священикам забороняли правити Служби Божі, вірних виганяли із церков, відбирали дзвони, рубали хрести, українські храми перетворювали на костели, а майно передавали латинському духовенству.
На синоді 1643 р. польсько-католицькі єпископи видали постанови, спрямовані проти українського православного духовенства. Одним із методів такого тиску було позбавлення православних усіх прав на території Польщі і надання різних привілеїв тим, хто переходив у католицтво. Традиції Православної Церкви в Україні продовжував і захищав гетьман Богдан Хмельницький (1595-1657).
Головною причиною великої визвольної війни з католицькою Польщею 1648 року була потреба оборони православ-ної-віри перед наступом католицизму. Чимало серед запорізького козацтва було вихідців з Галичини. Якісно нового рівня набули зв'язки між галичанами і запорожцями в роки національно-визвольної боротьби українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Папа Інокентій X, який для заохочення до війни з українськими козаками подарував королеві меч у дорогих піхвах, воякам - відпущення гріхів, 14 жовтня 1657 року писав королю Польщі Яну Казимиру з нагоди перемоги над військами гетьмана Б. Хмельницького під Берестечком та з вимогою скасувати поступки, зроблені козакам за Зборівським миром 1649 року: "сповнені великої радості, вітаємо твою достойність із світлою перемогою над козаками.., також найкраще видно з того, що той проклятий привілей, вирваний схизматиками, ти постановив цілком скасувати, як про це нас повідомив наш нунцій. Отож спіши, найдорожчий во Христі сину наш, виконати... щоб той пам'ятник варварської невгамовності був „ирваний з пам'яті і припав вічним забуттям".
Важливими центрами розвитку національної і релігійної самобутності стали православні братства, які виникли наприкінці XVI ст. Перші православні братства з'явилися у Львові, Рогатині, Галичі, Болехові, Станіславі, Коломиї та інших містах Галицького краю. Оплотом і символом незнищеності української часу заснування і донині був і є Манявський чоловічий монастир, що в Богородчанському районі Івано-Франківської області. Протягом століть він був центром духовного та культурного життя. В монастирі згідно з заповітом похований гетьман України Іван Виговський. Акція "Вісла" наочно показала, що для поляків неважливо, греко-католик (уніят) ти чи православний, для них ти - українець. Досить щиро сказав один польський ксьондз у час виселення українців з віковічних українських земель: "унія не сповнила покладеної надії, тому потрібно їх виселити".
Так, станом на 1945 р. на території Польщі, на Перемишлянщині, було 689 українських храмів, із них перетворено на костели - 245, зруйновано - 346 і т.д., українців проживало на 1939 р. 65%, поляків - 25%, євреїв - 8%. Село Вислок Нижній Буківського району спалене 24 січня 1946 р., с. Полонка спалене 28 березня 1946 р. У селі Завваги в ніч на 24 березня 1946 р. вбито 56 селян. Пізніше вбито 250 чоловік, село спалене і пограбоване, с. Грабівка спалене поляками 1947 року.
Динівський повіт
У с. Іздебки в 1945 р. поляки живцем замордували священика Ореста Калужняцького; в с. Павлокома 3 березня 1945 року поляки-католики вбили 324 чоловіки.
Тиснянський повіт
У с. Терке 9 липня 1946 р. поляки живцем спалили 33 українців, найменшому з яких було три рочки; с. Середнє Велике спалене повністю 31 березня 1946 року. Ярославський повіт У с. Сурохів 15 вересня 1945 р. під час Служби Божої поляки-католики вбили 20 чоловік.
Сінявський повіт
У с. Пискоровичі за 1945 р. замордовано 1344 особи, з них в один день - 358 чоловік.
Чесанівський повіт
У с. Гораєць 1945 р. вбито 150 чоловік; у с. Люблинець Старий у 1946 р. вбито 240 чоловік.
Белзький повіт
У с. Ліски 23 березня 1944 р. замордовано 120 чоловік.
Про принижене становище в Польщі говорить "Проект на знищення Руси" 1717 р., де поляки винаходять низку засобів, як ополячити або віддати українців на знищення татарам. Православ'я в Галичині вистояло до XVIII століття. 23 червня 1691 р. єпископ Перемишльський Інокентій відкрито проголосив себе у Варшаві уніятом. Львівський єпископ Йосиф Шумлянський у Варшаві в Капуцинському костелі 16 травня 1700 р. присягнув на унію перед примасом Польщі.
Насильне запровадження унії на західних землях викликало спротив у народі, котрий не бажав зраджувати православну віру.
Так, православний галицький народ повстав проти побудови дідичем Теодором Березовським католицького монастиря в селі Голинь Калуського староства, зруйнувавши і порубавши все, що почали будувати, а на двох стовпах повісив обтесаний пень, на якому написав: "Березовський висить, не закінчивши монастиря".
Українці своєю кров'ю вистраждали свою православну віру, навіки защепивши православ'я в кров і плоть свою. Тому Україна була, є і буде тільки православна, бо православ'я - це корінь України; відріжте його, і дерево - Україна всохне. Всохне і душа її.
Громадсько-політичний тижневик Прикарпаття «Вечірній Івано-Франківськ» №3 -7. 2011
Митрополита Івано-Франківського і Галицького ІОАСАФА
